Заведенные куклы

Имел возможность наблюдать за людьми накануне Пасхи. Люди готовятся, скупаются, делают уборки, постят, готовят кушанья. Они делают это из года в год, из года в год, как заведенные куклы, как крысы бегающие по кругу, пока не помрут. Удивительно, что люди совершают все время одни и те же поступки, движения, и у них в голове все время одни и те же мысли, и они не утруждают себя спросить: зачем все это. Но особенно это видно накануне больших праздников, когда подавляющая масса народу занята одним и тем же, даже если оно не имеет смысла и затруднительно физически и материально.

Они просто суетятся и страдают, вместо того, чтобы поднять голову и увидеть весну, во всей ее красоте, вместо того, чтобы поднять голову и увидеть бесконечно черное пространство над головой усеянное миллиардами звезд. Когда видишь всю эту грандиозность, когда чувствуешь всю эту красоту, эту жизнь, становится трудно суетиться. Но люди бояться жить, поэтому и создают праздники, чтобы ничего не видеть и бегать как белка в колесе. Они создают из этого очень очень большую важность, чтобы вдруг не поднять голову в бескрайнее небо Вселенной и НЕ почувствовать, что они часть Бескрайней Вселенной.

Ніщо не робить нас такими сильними, як наші недоліки

Ніщо не робить нас такими сильними, як наші недоліки. Саме вони, коли ми їх поборюємо дають нам силу, яка буде підтримувати нас завжди. Саме поборені недоліки дозволяють нам назавжди забути про комплекс неповноцінності, бо згадуючи як ми побороли те, що колись здавалось нам нездоланним, ми розуміємо що можемо все. І що тільки наша уява про нас самих, наші рамки, наша голова, ставить нам перепони. Досягнення наші можуть бути в любій сфері. В психології, науці, бізнесі, фізичні загрузки. 

Якось пройшовши по горах дуже складний маршрут, був дуже виснажений: ноги розпухли так, що ледве улазились в капці, сухожилля розтягнулись і при ходьбі боліли так, немов би хтось різав їх лезом і кожен крок з важчезним рюкзаком за спиною роздавався нестерпною біллю в поясниці. Я розумів, що не можу йти, що немає сил і здоров’я, але не міг зупинитись на хребті бо не було ні бажання, ні їжі, ні часу. Треба було вернутись додому, бо вихідні закінчувались. Йти було нестерпно боляче, але розуміння того, що я в 10 раз перевершив свої сподівання додавало невиданої до цих пір сили тоді, коли здавалось що сил вже не залишилось зовсім. Ніколи до цього не міг уявити, що зможу пройти такий складний маршрут, але пройшовши його, зрозумів, що не знаю своїх справжніх можливостей.

Переборовши свій страх в 15 років підійти і заговорити вільно з дівчиною від якої спирає дух, відчув, що можу заговорити будь з ким. І це принесло свої результати. В 15 років міг те, що більшість чоловіків не може і в 40.

А з часом відкривши курси, зрозумів, що можу «тримати» аудиторію, хоча раніше думав що це неможливо для мене.

Я максималіст. Це і добре і погано одночасно. Якщо я курю, то курю багато, якщо радусь, то по повній. Якщо нию, то це неможливо витримати. Якщо в депресії, то на грані самогубства, якщо люблю, то кожною кліточкою душі і тіла.

Я свідомо почав курити в 21 рік, і залишивши курити через 10 років зрозумів, що сигарети не мають наді мною вже ніякої сили. Але бачив багато людей, які і курили і некурили одночасно. Вони так і не кинули цієї звички, може це не їх урок, а може вони просто ні риба ні м'ясо. Мені завжди було цікаво, як такі люди люблять. Бо любов, коли вона не охоплює з голови до п’ят, виглядає напевно жалюгідно.

Саме ця тотальність дозволила мені зробити те, що зробив, і не зробити те, чого можу зробити. Бо нічого не роблю наполовину. Я довго збираюсь, але вже коли роблю, то до кінця.

Так життя підкидало мені одне випробування за іншим, одні труднощі за іншими. Причому поки не долав однієї, інша або не появлялась, або була неактуальна. І якщо комусь важко подолати в собі якісь дрібниці, то життя завжди підкидало мені «непідйомні» варіанти.

Це як скала, до якої ти підходиш, і не віриш, що здатен вилізти на вершину. Був і такий випадок... Мій друг колись повів мене в гори, ми добре випили і почали лазити по скалах. Обдерлись до крові деручись по каменях і брилах, але були щасливі. Коли ми приїхали десь за 3-4 місяці на те саме місце, він запропонував мені пройти знову по маршрутах. Біля одного я зупинився і сказав, що в житті туди не залізу добровільно, що тільки людина яка немає розуму або страху туди може залізти. Тоді він сказав, що ми там були. Цього не помятав, і не вірив йому, аж поки він не пригадав мені, що саме на цьому маршруті я подер до крові лікоть. Коли згадав як туди ліз, у мене аж ноги затряслись із страху. Я дивився на скалу, згадував, як туди ліз, але голова навідріз відмовлялась в це вірити. Тоді  вже в який раз переконався, що лиш голова «гальмує» нас, лиш вона блокує наші можливості. Це як автоматика, яка блокує швидкість машини на позначці 180 км/год тоді, коли машина може їхати 450.

Тут головне знати саме свою вершину. Якось приходилось бачити, як хлопець без будь-якої страховки ходив по прямовисній стіні, не тримаючись навіть руками за скалу, я там би не наважився стояти навіть страхований. Але я знав, що це не моя вершина. Свої «вершини» відчуваю, їх показує саме життя.

Таких варіантів було багато в моєму житті і є в вашому. У кожного свої «вершини». Але запам’ятовуються саме ті, які здавалось неможливо подолати. І саме вони допомагають тоді, коли ти знову стоїш перед якоюсь скалою в своєму житті, у її підніжжя і твоя голова не вірить, що будеш на вершині. Такий досвід допомагає тоді, коли ти розумієш головою що не можеш, що це нереально, але все одно робиш, бо іншого виходу просто немає. Це як приказці: очі бояться, а руки роблять. Ти робиш тому, що вже з власного досвіду знаєш, що навіть якщо ціль абсолютно нереальна ти її досягнеш, бо таке вже траплялось не раз.

Свою наступну «скалу», усвідомив сьогодні після обіду і у мене знову трясуться ноги із страху, але я знаю, що буду на вершині, так як це вже було багато раз. Треба тільки зібратись з силами, щоб виступити, бо дороги назад як завжди не буде.

І як завжди знаю, що сила волі тут не допоможе, допоможе лиш намір і «недумання», бо чим більше думаєш, тим менше робиш. А сила волі лиш забере твою силу, бо в боротьбі із самим собою ти тільки слабнеш. Цьому вже також навчився. Ніщо неможливо побороти напряму, ніщо не можливо дістати прямим шляхом – все дається якось боком, шляхом, якого ти ще не пробував.

Удачі вам в ваших недоліках. І любіть критиків, вони допомагають вам побачити те, що ви найбільше хочете від себе приховати, вони показують вам ваші недоліки, які ви можете подолати.

Про сповідь

... Привіт Vitoss)

Як ти ставишся до сповіді. Чи справді вона потрібна і чи це щось дає, бо я думаю, що від цього толку і правди мало. погане перекривається лише добрим.

На рахунок сповіді. Мені здається що вже якось частково давав відповідь на це запитання в блозі, коли писав про совість. Існує два способи контролю суспільством людини: зовнішній і внутрішній.

Зовнішній контроль відбувається за допомогою законів, міліції, прокуратури, податкової та інших соціальних паразитичних служб призначених для контролю та гноблення індивіда.

Але цього мало, тому як інструмент створили церкву і релігію. Релігія, це інструмент контролю внутрішнього стану людини, і вона контролює людину за рахунок постійного розвитку в людини почуття вини і страху. Цей страх і почуття провини, називають чомусь совістю, хоча це в корні не вірно.

Якщо тобі стає легше після сповіді, то звичайно краще піти і висповідатись, це свого роду психічний інструмент, щоб твоє почуття провини не зжерло тебе повністю. Справа в тім, що виражена емоція слабшає, а отже коли ти пишеш сповідь, чи розказуєш, то таким чином послаблюєш почуття провини, але аж ніяк не згладжуєш її. Висповідатись можна навіть хорошому другу або першій зустрічній людині і тоді стане легше. Це якраз тому, що виражена емоція стає слабшою, ніж подавлена. Це ти ніби пар випускаєш. Але якщо ти вважаєш, що толку від цього мало, то і користі від цього буде мало.

Ти знаєш відповідь на своє питання, але не маєш впевненості в своїх відчуттях, і хочеш підтримки, а ще, можливо, хочеш перекласти відповідальність на мене. Це хитрі трюки розуму. Навчись нести відповідальність за себе, тоді тобою ніхто не зможе маніпулювати.

В одному ти точно помиляєшся. Погане не перекривається добрими вчинками. Це також ілюзія. Це бартер якийсь виходить. Якщо ти когось вбив, то «вклепавши» троє дітей, ти не вернеш убитого, не виправиш скоєного. Це просто ігри твого розуму.

Закони, як внутрішні так і зовнішні придумані, щоб контролювати людей з низькою свідомістю. Бо такі люди поважають і підкоряються лиш одному почуттю – страху. Це страх, що ти будеш горіти вічним вогнем, гонить тебе на сповідь. Коли такого страху немає, то і сповідатись не хочеться. Для людини вищого рівня вібрації, закони не потрібні, вона не стане їх порушувати сама по собі. Якраз совість (читай свідомість) не дозволить цій людині себе так вести. Любов вища за закон. І той хто живе любов’ю зла не буде робити, навіть якщо буде порушувати закон.

Суть не в тому, щоб перекрити погане добрими справами, і навіть не в тому, щоб не робити поганого, а в тому, щоб побачити, чому ти робиш погане. І чому воно вважається поганим. Може це просто навішаний ярлик, а поганого там нічого немає?

Коли ти побачиш причину своїх поганих вчинків, ти перестанеш їх робити. І тоді не буде потреби в сповіді і контролю над тобою священників, політиків та інших паразитів.

Якщо тебе таки млоїть, що ти зробив(ла) щось погане, то краще піди і попроси пробачення у тої людини, кому зле зробив, якщо це можливо.

Тепер на остаток ще кілька слів про церкву. Церква як релігійна організація – це орган контролю. Але окремо взята церква – це місце, де йде специфічна енергія, де ти можеш вийти на вищі вібрації, отримати так потрібну тобі допомогу, підтримку, захист. Тут все залежить вже від самого священника і від тебе. Це вже окрема тема для розмови.

Почему рвет крышу с новым партнером?

Да потому, что нет психологической памяти.  Нет претензий, которые ты затаил и помнишь. Нет обид, которых ты не простил. Они очень сильно мешают. Это тот же человек, от которого тебе рвало крышу 2 -3 гона назад, но теперь есть психическая память, и нет новизны, нет иллюзий. Тебе кажется, что ты уже знаешь этого человека до мозга костей, поэтому тебе скучно, поэтому нет интриги. На тебя давит психологическая память, то есть твои обиды, неудовлетворенные желания и фантазии. Ты носишь этот мусор в себе и он не дает тебе возможности почувствовать старого партнера по новому. Ум за эти 2-3 года навешал ярлыков, теперь ему кажется, что он все знает. Но это иллюзия, это игра эго. Конечно, есть вероятность, что пожив с человеком какое-то время, ты понял, что он тебе не подходит. Но зачем так много времени? Может ты надеялся, что переделаешь его под себя?

Люди почти всегда поступают типично: они или ищут нового партнера или пытаются переделать старого. Точнее они сначала пытаются переделать старого, но потерпев неудачу, ищут нового, если боятся одиночества.

Тут нужно заметить, что ты ВСЕГДА потерпишь неудачу, переделывая кого-то. Это неизбежно, потому что невозможно из сливы сделать грушу! Но люди упорные существа. Иногда они ставят жизнь на кон, чтобы это проверить.

И еще, как показывает практика, все люди начинают расходиться примерно в один тот же период времени, а это значит, что это работает инстинкт и речь не идет о любви. Статистика очень многое позволяет понять. Любовь не живет по законам и не приемлет рамок и ограничений. Если они появляются, она начинает уходить, это тоже неизбежно. Вот почему когда влюбленные съезжаются, любовь тут же начинает чахнуть, если она нереальная. Это происходит потому, что появляются ограничения, появляются негласные законы, которые навязаны обществом. Любовь не терпит стереотипов. И если ваша любовь закончилась, как и у статистического большинства, то это и не было любовью, возможно.